18 березня став днем, який ще довго відлунюватиме теплом у спогадах. П’ятдесят студентів разом зі своїми наставниками вирушили не просто до кінотеатру — вони вирушили назустріч історії, що торкається найтонших струн душі. На екрані — Мавка: Лісова пісня, а в залі — очі, сповнені очікування, щирості й трохи дитячого захоплення.

Там, де ліс говорить — серце слухає… Це був більше, ніж перегляд фільму. Це була зустріч із чимось дуже своїм — українським, глибоким, справжнім. Уже з перших хвилин зал ніби завмер: хтось усміхався, хтось коментував і жартував (а-ля: «Овва! Та там ромаааантика!» чи «Щось пішло не так»), хтось упізнавав у кадрах наші Карпати, Яремче, хтось задумливо вдивлявся в екран, а хтось ловив себе на відчутті, що ця історія — про нього.

Мавка говорила мовою серця — про любов, свободу, вибір і ціну, яку ми платимо за те, щоб залишатися собою. І в цьому — її сила. Вона не просто персонаж — вона символ: гармонії з природою, внутрішньої чистоти й тієї невидимої нитки, що єднає людину з її корінням.

Після сеансу ніхто не поспішав розходитися. Емоції ще довго бриніли в повітрі — у жвавих обговореннях, усмішках, навіть у мовчанні. Бо справжнє мистецтво не закінчується разом із титрами — воно продовжується в думках. Ох ці думки вголос… І цей післясмак обговорення за горнятком капучино й тістечком…

Поїздка стала особливою ще й тому, що об’єднала. Студенти різних курсів разом зі своїми наставниками — Галиною Жолобчук, Русланою Юркевич, Олесею Дем’янчук, Оксаною Мироняк, Олександрою Мільчаковською — були не просто глядачами, а спільнотою, яка разом прожила цю історію. І, можливо, саме такі моменти творять те невидиме, але таке важливе — атмосферу довіри, взаєморозуміння і справжнього людського контакту.

Весна тільки починається. А разом із нею — нові враження, відкриття й історії. Але ця — про Мавку — вже назавжди залишиться серед тих, до яких хочеться повертатися.