Степан Чуйко народився 28 грудня 1998 року у селі Тисменичани.

Після закінчення Тисменичанської загальноосвітньої школи у 2014 році вступив до Надвірнянського коледжу Національного транспортного університету на  спеціальність «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів».

Його наставник, керівник групи Руслан Клюфінський, згадує: «Степан був дуже відповідальним, цілеспрямованим студентом, великим патріотом своєї країни, брав активну участь у спортивному та громадському житті коледжу. Мріяв стати військовим»

Ще з 2014 року Степан долучився до «Азовського руху», волонтерив, був членом партії «Національний корпус». Любив спорт, читав, обожнював тварин. Був ідейним, активним, здатним швидко навчатися і ділитися знаннями з іншими.

На Платформі пам’яті «Меморіал» у статті про Степана Чуйка (позивний «Рен») вказано, що з 2018 року він проходив службу в Окремому загоні спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Брав участь у бойових діях на Світлодарській дузі (2019), пройшов сержантську школу, підтвердив знання в Золочівському центрі НГУ. З 2021 року — командир взводу. Одночасно навчався заочно в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.

У лютому 2022 року, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, як командир групи швидкого реагування, Степан разом із побратимами одним із перших вступив у бій на околицях Маріуполя. Ворог тоді зазнав значних втрат.

В статті «Хроніка життя одного героя»  справедливо зазначено, що Степан був не просто командиром чи побратимом – він був людиною, яка залишала глибокий слід у житті кожного, хто мав честь бути поруч із ним.  Він був справедливим, щирим та прикладом військової людини. Друзі  згадують, що спершу «Рен» викликав у них повагу, змішану зі страхом зробити щось не так. Його слово важило багато, і він ніколи не терпів недбалості чи байдужості. Але водночас це був авторитет людини з великим серцем, яка завжди була поруч у складну хвилину.

04 березня 2022 року група під його командуванням вирушила на бронемашині «Спартан» для перехоплення противника. Ворожий танк обійшов їх із флангу й влучив у броньовану техніку. Екіпаж, включно зі Степаном, загинув. Йому було лише 23 роки.

Побратими Степана згадують: «Бився в оточеному місті на повну. Як і жив – на повну. Він був із тієї молоді, за якою майбутнє країни. Вбирав знання, тренувався, був ідейним бійцем. Його поважали й цінували. 23 роки — назавжди. Побратими мстяться в ці хвилини…»

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У Героя залишилися мама Наталія, батько Степан брат Руслан і сестра Софія. У рідному селі на честь Степана перейменували вулицю, на якій він жив.